Євро-2012 дало Україні значно більше, аніж сподівалася влада, бізнес, шанувальники футболу й політики!
Підтримка гідної гри української збірної дала нам відчуття єдності й чітку ідентифікацію.
За настроєм, за піднесенням, за радістю колективного переживання та відчуттям належності до чогось більшого – те, що панувало в Україні у «наші» ігрові дні, було схожим на переживання Майдану 2004 року.
Україномовні й російськомовні, на сході й на заході, прикрашали свої автівки та домівки державними прапорами України, розмальовували свої обличчя та вдягалися у національні кольори. «Україна! Україна! Україна!» – лунало на стадіонах Донецька, Києва, Харкова та Львова.
Фанзони дихали в унісон із трибунами стадіонів, а голоси радості, надії та розпачу звучали з відкритих вікон сіл, містечок й великих міст і зливалися в єдине дихання народу, який уболівав за СВОЮ команду.
Дівчата у віночках зі стрічками, хлопці у вишиванках – співали національний гімн України так, ніби вдихали тим енергію у футболістів, ніби «заговорювали» перемогу.
Євро-2012 показало, що патріотизм – це не пусте слово, яке часто експлуатують політики, а жива справа простих людей.
Відданість уболівальників – шведів і британців, поляків та німців, данців і голландців, їхнє натхненне виспівування гімнів, їхнє щире бажання підтримати своїх, змінили хід думок у голові не одного звичайного українця.
Саме собою напросилося: «Може, вони тому й так добре живуть, що шанують своє і своїх підтримують?!»
І ще один висновок: нам, українцям (в усьому, не лише у футболі), щоб вигравати – треба грати «на голову вище» тих, хто уже вигравав!