На етапі Кубка світу в Гавані українські рапіристи написали нову сторінку в історії вітчизняного фехтування: уперше після блискучих перемог триразового чемпіона світу Сергія Голубицького на п’єдестал пошани у фехтуванні на рапірах зійшов українець – львів’янин, студент Львівського державного університету фізичної культури Ростислав Герцик.
«Срібло» вихованця Сергія Гаравського навіть недоброзичливці не зможуть назвати випадковим: прямуючи до п’єдесталу пошани, студент Львівського університету фізичної культури змусив зачохлити зброю багатьох лідерів світового фехтування. Тепер Ростислав готується до чемпіонату Європи, що за кілька днів розпочнеться в англійському Шеффілді. Для того, щоб досягти успіху на доріжках Великої Британії, зізнався Ростислав, необхідно якнайшвидше забути приємні хвилини перебування на п’єдесталі пошани. Про це та інше він розповів в інтерв’ю «ВЗ».
- Той етап Кубка світу розпочався для мене – гірше не буває: у групі програв три поєдинки проти трьох перемог, причому програв далеко не найсильнішим суперникам. А після цього ситуація кардинально змінилася, - усміхається Ростислав Герцик. – Я переміг лідера російської збірної Дмитра Коміссарова, за ним сильного американця Давіда Вілетта... Мені вдавалося майже усе. Коли у наступному двобої виходив «на Йоппіча», то розумів, що цілком можу перемогти і його. Німець – чотириразовий чемпіон планети. Можливо, тому на Кубках світу він недостатньо мотивований, не завжди демонструє своє найкраще фехтування. Уже на початку двобою рахунок став 7:0 на мою користь. Йоппіч був здивований: від мене такого не очікував. Потім потрібно було не розслаблятися, тримати ситуацію під контролем. Винятком став чвертьфінал, де у двобої з поляком Марчіном Завадою долю медалі вирішив лише один укол.
Вихід до півфіналу і гарантована медаль викликали у мене бурхливі емоції: по медаль я точно не їхав. Вихід до 16-ти найкращих ще кілька днів тому я розцінював би як чудовий результат. Китайця Лея я побоювався. Спостерігав за його фехтуванням і розумів, що боротися з ним буде дуже важко: він, як і я, фехтує лівою рукою, добре почувається в атаках. Чому я переміг? Тому, що дуже цього хотів. Після потрапляння в трійку про наступну перемогу навіть не думав. Навпаки, здавалося, що це просто неможливо. А потім промайнула думка: «А що, як раптом?..». І мені вдалося.
На фінальний двобій з Андреа Кассарою настроювався серйозно. Знав, що італієць сильний, що своїм пресингом змітає суперників. З перших секунд він почав мене “вбивати”: 1:6, 2:10. А я нічого не міг вдіяти. Надто сильною була втома: два дні напружених поєдинків. Однак, створивши величезну перевагу в рахунку, Кассара розслабився. А я максимально зосередився: для мене стало важливим завдати йому якомога більше уколів. Я перебудувався. Це, а також надмірна упевненість італійця в перемозі дозволили мені скоротити рахунок – 8:10, а потім і зрівняти – 11:11. Але коли на табло висвічувало 12:13 на користь Кассари, я двічі зробив дурницю. І програв. До поразок ставлюся спокійно. Засмутити мене може лише технічний бік поразки – те, як програв, особливо, коли були всі шанси досягти успіху.
Що мені необхідно для успіху на чемпіонаті Європи чи світу? Якнайшвидше забути те «срібло» Кубка світу. Чим довше спортсмен живе минулими змаганнями, тим менше у нього шансів акумулювати усі свої сили сьогодні.
Коли я, 15-річний, вперше виграв Кубок України, це стало для мене не меншою несподіванкою, ніж ця медаль на світовому рівні. Я виконав норматив майстра спорту і був собою задоволений, потім цілий рік не міг нормально фехтувати. А після того, як уперше став призером юніорського етапу Кубка світу, на наступному змаганні посів 128-ме місце. Забути власні перемоги набагато важче, ніж здається. Тим запасом емоцій, які дають перемоги, можна жити ще півсезону і бути цілком задоволеним.
- Кількадесят років тому фехтувальники називали свій вид спорту благородним і наводили на доказ цього чимало прикладів, коли суперники зізнавалися у пропущеному уколі, намагаючись встановити справедливість. За ці роки фехтування зазнало змін?
- Фехтування зберегло свої ритуали, коли супротивники після поєдинку тиснуть один одному руки. Кожен з суперників за найменший фізичний контакт попросить вибачення. Усе це робить фехтування благороднішим за більшість видів спорту. Але мало хто сьогодні віддасть супернику укол, навіть якщо суддя тричі помилився. Приклад Кассари, з яким не люблять фехтувати через надто зухвалу поведінку, поодинокий.
Намагаюся не сперечатися з суддею. Це рідко коли приносить позитивний результат. Жодного разу не бачив, щоб після присудження уколу суперечки допомогли його скасувати. Навпаки суддя починає ставитися до бунтівника ще упередженіше. Дивно, що багато спортсменів цього не розуміють.
- У родині Герциків сімейним видом спорту є веслування. Чому ти не продовжив сімейні традиції?
- Батьки ніколи не наполягали на веслуванні. У фехтування я потрапив випадково. До школи прийшли тренери Сергій Гаравський та Юлія Лісіна, і за ними в зал пішло багато моїх однокласників. Через півроку залишився я один. Батьки не мали нічого проти фехтування. Завжди мене підтримували і фінансували мої поїздки на змагання. Вони хотіли, щоб я обов’язково займався спортом. Я довго думав, чим би краще займатися.
- У команді тебе вважають лідером. Для тебе лідерство – приємний обов’язок чи зайве напруження?
- Мені подобається бути лідером. Але цей обов’язок наразі мене надзвичайно напружує. У минулому були ситуації, коли з лідерством я не справлявся, підводив команду: програвав у командних зустрічах вирішальні поєдинки, маючи певний гандикап.