Інтерв’ю із головним тренером Вереса, а в минулому – знаменитим голкіпером Шахтаря, донецького Металурга і збірної України.
Приміром, саме він захищав ворота Шахтаря, коли "гірники" дебютували у Лізі чемпіонів і одразу ж пробилися в груповий етап. Також Вірт зіграв два надважливі матчі за збірну України – не пропустив жодного голу. Продовжити кар'єру у національній команді завадила недуга…
"Водій нашого автобуса ходив селом і шукав трактористів"
– Юрію Миколайовичу, ви народилися у Львові, але ніколи не грали за Карпати. Шкодуєте?
– У 1995 році мене в Карпати запрошував Мирон Маркевич. Я зранку прийшов у клуб і готувався підписувати контракт. У той день Маркевич написав заяву на звільнення. Тренером став Журавчак. Він одразу сказав: "Юра, ти мені не потрібний". Отже, така моя доля – не зіграти за Карпати. Напевно, всі львівські вихованці мріють виступати за цей клуб. Але мене невдовзі закинуло у Донецьк, де я виступав упродовж багатьох років. Своєю футбольною кар’єрою я задоволений.
– Обрати воротарське ремесло вас надихнув Віктор Чанов?
– У дворі я грав і на воротах, і в полі – подобалося там і там. Але коли перейшов у СДЮШОР Карпати, тренер наполіг, щоб визначитися із позицією. Так я став у ворота. Київське Динамо – улюблена команда дитинства. Вони боролися за чемпіонство в СРСР, виграли Кубок кубків. Страшенно хвилювався за них.
– Якби не футбол, ким би ви стали?
– Однозначно – спортсменом. Я займався і баскетболом, і лижним спортом. До спорту мене притягувало, наче магнітом. Влітку – футбол, взимку – хокей. Грали настільки самовіддано, що ключки аж тріщали.
– Ваш перший клуб – стрийська Скала. У 1992-му році вона ледь не вибила київське Динамо із Кубка України. Що вам запам’яталося з тих історичних матчів?
– Перший сезон незалежного футболу. Скала тільки-но заявилася у Першу лігу. Ми вибили два клуби елітного дивізіону: вінницьку Ниву і Зорю. Це була справжня сенсація, адже ніхто не знав, що таке Скала. В 1/8 фіналу поїхали до Києва і вибороли нічию 1:1. Приїзд Динамо до Стрия на матч-відповідь викликав неймовірний ажіотаж. Місцевий стадіон вміщував близько 7 тисяч глядачів. Але на трибуни набилося у 2,5 рази більше вболівальників. Люди скучили за великим футболом, а тут ще й Динамо приїжджає! Нам забракло зовсім трохи, щоб пройти ще й киян – програли 1:2.
– Ви тоді не грали, адже сиділи за плечима досвідченішого Стронціцького. Чого навчилися у цього голкіпера?
– Не можу сказати, що я довго сидів за його спиною. На початку чемпіонату Стронціцький отримав травму і я зайняв місце у воротах. Звичайно, Богдан мені підказував – так і повинно бути. Тим паче, у команді тоді не було тренера воротарів. Ми самотужки тренували один одного. Щось та й почерпнув у Стронціцького – я ж був хлопцем, який тільки закінчив школу.
– Оцініть рівень першого чемпіонату. Грошей було мало, зате талановитих футболістів – предостатньо?
– У 1992 році багато команд були укомплектовані хорошими майстрами. Це вже потім найкращі футболісти почали від’їжджати у пошуках кращої долі – хто в Росію, хто в Польщу, а хто в Англію. У дебютному сезоні Першої ліги грати було надзвичайно важко, але цікаво – висока конкуренція, багато досвідчених гравців.
– Найбільший треш матеріально-технічної бази, який вам пригадується?
– Ой, та багато всього було. Наприклад, автобуси, роздягальні… Коли ми вирушали на виїзд, автобус неодноразово ламався. Ніч, дощ, село. Бідний водій ходить селом, стукає в усі двері, шукає трактористів, щоб допомогли. Тренери також ходили – випрошували запчастини. Такі були часи. Зараз, в принципі, не набагато краще – команди їздять поїздами. Донедавна подорожували лише літаками. А у 90-х пересувалися автобусами. Якщо якась команда мала "Ікарус" – це було за щастя.
– Перейшовши в ФК Львів, ви зустрілися з Олегом Гарасом. Форвард виняткового таланту?
– Талант Гараса вражав. Багато забивав, мав хорошу швидкість, дриблінг, поставлений удар. Тренер Степан Юрчишин йому довіряв, підтримував – і людина зростала. Дійшло до того, що Гарас переїхав у московський Локомотив і виступав за молодіжну збірну України.
– Локомотив виклав за нього 120 тисяч доларів. У ті часи – шалена сума?
– Наша зарплата становила 100 доларів, тож можете собі порахувати (Усміхається). Якщо не помиляюся, тоді в Україні трансфери між командами коштували 15-30 тисяч доларів. А тут одразу в 5 разів більше!
– Команда відчула на своїх гаманцях притік фінансів?
– Ні. Ми розуміли, що команда тримається за рахунок однієї людини – Діденка. Він розпоряджався усіма грішми. Тому я не можу сказати, що відчули. Це були його зароблені гроші, він виплекав Гараса.
"Гроші не отримували 6 місяців – жили на картоплі і капусті"
– У 1997 році ви стали гравцем донецького Металурга. Як пережили переїзд в індустріальне місто? Як дихалося донецьким повітрям?
– Спершу я повинен був їхати у Ворсклу – вже домовився з полтавським клубом. Але зателефонував віце-президент Металурга Косевич, і за один день мене забрали в Металург. Мені було цікаво, адже команда тільки-но вийшла у Вищу лігу і продовжувала будуватися. Тим паче, я отримав запевнення, що на мене розраховуватимуть.
Поселили в гуртожиток біля металургійного заводу. Поруч був ще й наш стадіон – усе втиснулося у відстань 500 метрів. Вийшов вечеряти – як надихався того повітря! Мене "повело". Поруч були одноклубники Зав’ялов та Мінтенко – побачили, що я "пливу" і ледь не падаю. Схопили мене під руки: "Юра, що з тобою?" – "У мене голова запаморочилась", – відповідаю. Згодом, коли легені адаптувалися, стало легше.
Як я вже казав, домашній стадіон розташовувався за 500 метрів від заводу. Це була пастка для наших суперників. Команди приїжджали, вдихали важке повітря, і поки оговталися – ми 1-2 м’ячі вже встигали їм забити (Усміхається).
– Пригадую, командам було важко грати на вашому стадіоні ще й через стан поля…
– В принципі, не все так погано було. Коли Металург пробився у Вищу лігу, стадіон удосконалили, а газон застелили, привізши його десь із Голландії. Згодом спонсор – ДМЗ – відмовився від команди, грошей стало менше і поле занедбали. Раніше ми їздили тренуватися у Макіївку, Харцизьк, а потім, коли почали економити кошти, тренувалися безпосередньо на своєму стадіоні – це також впливало на якість газону.
– В 1/8 фіналу Кубка України 1997/98 Металург сенсаційно вибив Шахтар. У домашньому матчі з "гірниками" ваше поле нагадувало танкодром…
– Це ми грали у Докучаєвську. На болоті, на снігу, на тирсі. У той час наша команда була дуже сильною за підбором виконавців: Зав’ялов, Мінтенко, Мизенко, Біличенко, Севідов, Саша Венглинський, Оксимець, Доценко… На дербі з Шахтарем ми налаштовувалися по-особливому. Пригадую, за цю гру керівництво пообіцяло нам великі преміальні. Перемогою над "гірниками" ми закривали ту суму, яку могли заробити за 10 матчів у чемпіонаті. І ось результат – Металург виграв з рахунком 2:0. У гостях, щоправда, поступилися 1:3, але завдяки виїзному голу пройшли у чвертьфінал.
– Далі ставка робилася вже на вихід у фінал?
– У чвертьфіналі наша команда пройшла тернопільську Ниву, а у півфіналі розписала виїзну нічию із ЦСКА (1:1). Хороший результат! І саме в той момент у клубі розпочалися проблеми з фінансами. Перед матчем-відповіддю із "армійцями" ситуація була дуже плачевною. Ми зібралися з хлопцями і домовился: проблеми – проблемами, але шанс зіграти у фіналі Кубка України може трапитися лише раз у житті.
Ми дуже хотіли перемогти, та все ж увесь цей негатив настільки тиснув, що Металург повністю провалив гру. У підсумку програли – 1:3. Прикре фіаско. Команда дуже довго оговтувалася після цього.
– Найтриваліший період, коли вам довелося жити без зарплати? У якому клубі це було?
– От якраз у Металурзі – саме в той період, про який розповідаю. Зарплати не отримував більше 6 місяців. Як виживав? Та якось перебивався. Команда тоді харчувалася на базі – там обідали. А через кілька годин разом із Сашею Венглинським купували собі картоплю, капусту і самотужки готували вечерю. Іноді позичали гроші у футболістів Шахтаря, з якими здружилися.
"Гравці Шахтаря у той вечір були найщасливішими людьми на планеті"
– І от настав той день, коли вас запросили у Шахтар…
– До мене дійшла інформація, що Шахтар за мною стежив. Я ж перебував у не найкращому фізичному стані – якраз після операції на хрестоподібних зв'язках. Проте грав, а спостерігачі з Шахтаря приїжджали, розкладали відеокамери і мене знімали. Коли зателефонували і запросили у табір "гірників" – було дуже приємно.
Команду тоді тренував Анатолій Бишовець. Я з ним поспілкувався і отримав пропозицію підписати 3-річний контракт. Це був великий крок уперед – Шахтар ставив перед собою лише найвищі завдання. Потужна інфраструктура, міцні фінансові тили – я не вагався ні хвилини.
– Як вдалося виграти конкуренцію у Дмитра Шуткова? Адже після вашого приходу він зіграв лише 1 матч упродовж двох сезонів у Вищій лізі.
– Конкуренція була серйозною, але між нами завжди існували хороші стосунки, які тривають досі. Ми конкурували на футбольному полі, але товаришували за його межами. А кому виходити у стартовому складі вирішували головний тренер та тренер воротарів. Коли Шахтар поїхав на збори в Чехію, я відчув довіру тренерського штабу. Зіграв кілька спарингів і мною залишилися задоволені. У чемпіонаті перша гра – "на нуль", друга гра – "на нуль", третя гра – "на нуль". Відчув впевненість. Плюс – із Бишовцем були нормальні відносини.
– У 2000 році Шахтар вперше в історії пробився у груповий етап Ліги чемпіонів. Поділіться найяскравішим спогадом про той євросезон.
– Це момент, коли ми пройшли празьку Славію у кваліфікації. У столицю Чехії ми їхали після домашньої поразки 0:1. Знали, що шанси залишаються, але перший гол забили лише на 91 хвилині, перевівши гру в овертайм. А там Ателькін забив вдруге. Радості було стільки, що ви собі навіть не уявляєте. Гравці Шахтаря у той вечір були найщасливішими людьми на планеті. Раніше ж як: грали в Кубку УЄФА, один-два раунди і виліт. А тут такий історичний успіх!
Жеребкування групового етапу дивилися усією командою. Хотіли грандів – і їх отримали (Усміхається). Лаціо та лондонський Арсенал – цікаво було спробувати свої сили проти таких суперклубів. Коли звучить гімн Ліги чемпіонів, такі мурахи біжать по тілу, що це не описати словами.
У першому матчі програли Лаціо – 0:3. Великою мірою, через хвилювання. Лише рік тому дивилися по телевізору, як грає київське Динамо, і тут ти сам виходиш, коли на стадіоні 40-50 тисяч глядачів. Зіграли перші 2 тури, настала впевненість. Шахтарю вдалося здобути дві перемоги і з третього місця у групі кваліфікуватися в 1/16 фіналу Кубка УЄФА.
– Вашою грою захоплювався Девід Сімен, голкіпер Арсенала і збірної Англії. Рукавички, які він вам подарував, зберігаєте досі?
– Він зайшов у нашу роздягальню після матчу на "Хайбері" і запропонував мені обмінятися футболками. Я свою футболку вже скинув – вона лежала вкупі з іншими. Обмінялися презентами, я ламаною англійською побажав Сімену всього найкращого.
Згодом, коли я викликався у збірну України, Олег Лужний привіз мені другий подарунок від Сімена – голкіперські рукавички. Девід написав на них: "Бажаю тобі успіху!" Рукавички, як і інші мої трофеї, залишилися у донецькій квартирі. Наразі, зі зрозумілих причин, немає змоги їх забрати. У Донецьку багато людей за Україну, але всі мовчать, бо понавозили дебілів, які там воюють. А що ти вдієш проти автомата?