Після того, як відродилася команда «Прикарпаття», в Івано-Франківську та області зріс інтерес уболівальників до її історії, а також попередника «Прикарпаття» — івано-франківського «Спартака». Тим паче нині, коли наші футболісти претендують на те, щоб з другої ліги перейти в першу. А прикладом для них можуть слугувати ветерани прикарпатського футболу, які колись в нелегких умовах боролися за високі турнірні місця в різних лігах колишнього Радянського Союзу і незалежної України. Газета «Галичина» багато років розповідає про славетних ветеранів нашого краю. А остання публікація «Настирний швидкий нападник» була 9 листопада минулого року — про Михайла Гнатишина. Зважаючи на неординарність цієї людини, ми вирішили продовжити розмову з ним, але тепер — про його тренерську роботу.
Незрозумілі пертурбації
— Пане Михайле, отож завершилася ваша активна ігрова футбольна кар’єра, а далі...
— Про тренерство я думав, ще навчаючись на факультеті фізвиховання Тернопільського педінституту. Працював тренером в Долинській і Тисменицькій ДЮСШ і тренером деяких команд чемпіонату області. Іван Краснецький, очоливши в 1990-му році «Прикарпаття», запросив мене як другого тренера допомогти йому. Незабаром розпочалися ігри в незалежному чемпіонаті України, про який я давно мріяв. Правда, «Прикарпаття» у вищій лізі довго не втрималося, й Івана Краснецького на посаді головного тренера замінив Ігор Юрченко. Побивши рекорд першої ліги — 17 перемог поспіль — команда знову повернулася до вищої ліги, де уже задніх не пасла. Переважно перебувала в середині турнірної таблиці. Поліпшувалося фінансування, футбольний клуб з печаткою і президентом почав запрошувати футболістів зі сторони. і даремно. Місцеві гравці на полі викладалися на повну силу, а приїжджі, як правило, дивилися на простягнуту руку з грошима. Падали результати, мінялися головні тренери. В роботі не заладилося в Юрченка, тому запросили тренером-консультантом відомого фахівця Олега Базилевича. Приїжджав, щось підказував і повертався до Києва, фактично ні за що не відповідаючи. Юрченка поміняли на молодого амбітного Віктора Нестеренка з Прибалтики, де рівень футболу був набагато нижчим від українського. З Риги разом з головним тренером приїхало кілька футболістів, які не відзначалися високою майстерністю і лишень перекривали шлях перспективній молоді області.
— Який сенс було запрошувати з Риги нікому не відомого Нестеренка? Можливо, нам хтось його нав’язав?..
— Аж ніяк. Віце-президент футбольного клубу «Прикарпаття» Іван Слюсар їздив до Риги купувати для клубу «рафик» і там натрапив на Нестеренка. Жаль, але тоді керівники кидалися з однієї крайності в другу. Замість того, щоб дати можливість ще попрацювати іванові Краснецькому, за плечима якого організовували залаштункові ігри, чи тому ж ігореві Юрченкові, почали шукати щастя в чужих воротах. Отак ламалися людські доліѕ
Місце Нестеренка зайняв Віктор Колотов. Помилкою таке запрошення важко назвати, бо колишній київський «динамівець» і капітан збірної СРСР, який ніколи цим не хизувався, був чудовим фахівцем, проте керівництво клубу не зрозуміло його концепції розбудови команди. Більш зрозумілим мав стати підстаркуватий Анатолій Заяєв, котрий привіз із собою цілком нову команду. Не витримавши цих незрозумілих тренерських перестановок, я подав заяву на звільнення і в 1999 році перейшов до бурштинського «Енергетика».
Не дочекався ні квартири, ні автомобіля...
— Невже все було так погано...
— Я не поділяв поглядів Анатолія Заяєва на футбол. У нього на тренуваннях — суцільний крик. Ані методики, ані якоїсь більш-менш зрозумілої футбольної концепції. Нічого корисного для себе в такого тренера не візьмеш, а перед матчем тільки чуєш: «Надо виіграть!», «Ви должни команду запєрєть на іх штрафной площадкє!». і це всі тренерські настанови. До речі, перед Заяєвим дуже короткий час ще працював Борис Стрельцов.
— Ви дев’ять років у цих пертрубаціях — другий тренер «Прикарпаття». Що входило до ваших обов’язків?
— Допомога головному тренерові в тренувальних заняттях, ведення документації, заповнення стартових протоколів, облік жовтих і червоних карток, збір різної інформації про наших суперників. За відсутності головного тренера виконував його обов’язки під час тренувального процесу.
— А якщо порівнювати тренування минулих років і теперішні...
— Зараз вони більш інтенсивні та, напевно, і цікавіші. Засвоєння досвіду зарубіжних клубів урізноманітнило футбольну методику, зросли навантаження, швидкості. Хоча колись футболіст краще думав.
— Швидкості зросли, а думка відстає від гри?
— Тренери намагаються досягти гармонії, але їм не завжди це вдається. Тому й постійно наголошують: швидше працюйте з м’ячем, швидше думайте! Натомість у ті часи дії суперника давали можливість подумати, зупинити м’яч, прийняти певне рішення. Тепер стало більше силового футболу — і не лише в Україні, а й у світі. Неперевершені технарі-бразильці 60-70-х років минулого століття нині значну увагу приділяють також фізичній підготовці.
— Колись футболом керували партійні, радянські та профспілкові організації, а нині — президенти та віце-президенти клубів...
— Завдання президента — вибивати чи заробляти гроші для команди. Раніше, та й тепер подекуди, закладають кошти у Державний бюджет — і спокій голові. Щоправда, тепер футболіст отримує значно більше, до того ж знаходяться вільні гроші й для різних хитрих комбінацій.
— Тобто для підкупів суддів команд?..
— Про нечесність деяких суддів, здається, всі знають. На жаль, не допомагають викоренити таке зло і високі офіційні гонорари арбітрів. Втім, у жодних грошових махінаціях я не брав участі ніколи. Можливо, причетні до них головні тренери, начальники команд, президенти, їх заступники і, можливо, самі футболісти. Кажуть, диму без вогню не буває. Одного разу, коли ми грали у Вінниці, головний тренер зауважив якусь дивну поведінку двох наших футболістів (не називатиму прізвищ). Зробивши під час перерви заміни, ми перемогли господарів поля — 1:2... Але не спіймавши когось за руку, важко щось доказувати.
— Головні наставники «Прикарпаття» часто мінялися, але ви попри все довгий час були другим тренером. Чи «наїжджав» на вас президент клубу Анатолій Ревуцький?
— Всіляке бувало. Коли з 16 команд «Прикарпаття» у вищій лізі здобуло 11-те, а не 10-те місце, мене з ігорем Юрченком Ревуцький оштрафував. Це не могло не обурити. Траплялися й інші неприємні випадки, сварки, крики. Я втрачав самовладання, якщо бачив, що мені сідають на голову.
Випереджаючи наступне ваше запитання, скажу: Анатолій Ревуцький перші п’ять років намагався щось зробити для команди, але потім його футбольний ентузіазм згас. Про щось друге говорити не буду, адже проблемами клубу я не переймався.
— Однак від їх розв’язання залежала ваша зарплатня. Якщо не секрет, скільки другий тренер отримував?
— Я неохоче називаю ці суми. Побутувала думка: місцевий ніде не дінеться і буде отримувати стільки, скільки йому дадуть. Ось, як і ви, про мою зарплатню запитав Віктор Колотов. Почувши, що 400 гривень на місяць, здивовано вигукнув: «і ви за такі гроші працюєте?!». Футболісти отримували у два-три рази більше. Набагато менше від них мені видавали і преміальних. Наразі все залежало від президента клубу: захотів — дав, а не захотів — не дав.
— Чи домагалися ви підвищення зарплатні?
— Безперечно. Та це не допомагало. Зрештою, я людина, яка не вміє тиснути на когось, постійно нагадувати про себе. Тож, мабуть, і через це я, перебуваючи в різні часи в «Спартаку» і в «Прикарпатті», від керівництва не дочекався ані квартири, ані легкового авта.
«Енергетик» — бронзовий призер
— Пане Михайле, після «Прикарпаття» ви стали головним тренером бурштинського «Енергетика» (1999-2003). В якому організаційному і фінансовому стані прийняли цю команду?
— «Енергетик» був унизу турнірної таблиці другої ліги чемпіонату України. Завдяки директорові Бурштинської ТЕС Миронові Романіву фінансування команди було нормальним. А поганий результат мали тому, що не було ігрової дисципліни. Прийшовши в команду, я відразу сказав керівництву підприємства, що потрібно доукомплектувати склад колективу. і він підсилився кількома гравцями з нашої області (зокрема Долотком, Сеничем, воротарем Хоминим). Крім того, керівництво нам допомогло в Яремчі провести повноцінні тренувальні збори.
— Ви тренували «Енергетик» чотири роки. За цей час чого він досяг?
— Наступного сезону ми завоювали бронзові медалі чемпіонату України. Два рази вигравали традиційний турнір «Кубок Підгір’я». Футболісти повірили у свої сили. При цьому керівництво ТЕС старалося нам створити належні умови для тренувань, навчальних зборів та ігор. Вчасно виплачували зарплати, преміальні, а звідси — і добрі результати.
— Чому ви залишили команду?
— У 2003-му я захворів, переніс важкий інфарт. Як-не-як тренерська робота пов’язана з нервовою системою, працювати було важко, але в ролі другого тренера допомагав Миколі Пристаю — найкращому бомбардирові «Прикарпаття». Згодом — залишив команду і припинив тренерську діяльність.
— А на завершення нашої розмови скажіть, будь ласка, чому «Енергетик» зійшов з дистанції чемпіонату України.
— Цьому посприяв Рінат Ахметов, приватизувавши Бурштинську ТЕС. Коли до нього з цим запитанням підійшли уболівальники, він сказав: «Я западний футбол фінансіровать нє буду». Приємно, що нині в місті енергетиків повернулися обличчям до футболу і через клуб «Бурштин» хочуть вийти на рівень майстрів.