Водне поло у Львові грають вже ціле століття, а львівські ватерполісти завжди були одними з кращих – як за часів Радянського Союзу, так і зараз. Історія цього спорту та самого міста - у спогадах Заслуженого тренера України, який незабаром святкує і свій ювілей. Шилову Євгенію Миколайовичу виповнюється 80 – але він продовжує тренувати дітей у спорткомплексі «Євроспорт», вкладаючи душу у свою роботу. Хочеться вірити, що тренер з таким стажем та вагомим вкладом у розвиток ватерполо в Україні зможе дочекатися нової хвилі відродження улюбленого спорту та побачить власних вихованців на призових сходинках почесних міжнародних змагань.
Розкажіть, як і коли Ви почали займатися водним поло?
- То було давним-давно. Спортивна кар’єра почалася у 1949-му році, тренерська – в 1958-му. Я тоді закінчив Львівський Інститут фізичної культури, і одразу ж почав тренуватися - – між іншим у цьому басейні (Євроспорт), він тоді називався «Спорткомбінат». Спочатку був інструктором басейну і паралельно одна група була в мене тренерська, з водного поло. Потім через півроку – дві групи, через рік – три. Тож з 58-го року я вже повністю перейшов на тренерську роботу – і так до сьогоднішнього дня. Працював я і з дівчатами по плаванню, і зі збірними командами, і в училище фізичної культури запрошували. А ще був суддею на Олімпійських іграх в Москві, в 80-му році. До сих пір олімпійський костюм залишився, краватка, м’яч - зберігаю, як реліквію.
Яким було місто тоді, коли починалася ваша спортивна кар’єра?
- Тут руїни були…Отут Палац молоді був, ми сюди приходили, бігали у підвалах, де німці зробили бомбосховище. Знаходили там каски, примітивну зброю. І якось виходить Михайло Макарович Софієнко і каже: «Пацани, ану сюди, хочете навчитись плавати». «Хочем» – відповідаємо. Отак я і почав тут плавати і грати водне поло, така спортивна доля. А жив я на Сонячній, навпроти ЦУМу. На першому поверсі міліція, на другому – КГБ. Тоді у Львові неспокійно було, по вечорах стрілянина, ходили хлопці наші, українці, переодягнені в форму і пострілювали офіцерів. Тому тато, як інженер з Таганрога, боявся за наше життя і поселився ближче до охорони – а охоронявся той будинок дуже добре. Тут військові дії були з 46-го по 48 рік. А сама Західна Україна була закритою зоною, тому голоду тут не було, базари працювали, пиріжки продавалися. Можна було жити і тренуватися.
А що ви можете сказати про львівських ватерполістів – чи від самого початку вони були найкращими?
- Так, і в першу чергу наша львівська і спільна гордість – чемпіон Олімпійських ігор в Німеччині 1976 року - Вадим Жмудський. То наш перший і єдиний Олімпійський чемпіон, наш вихованець. В його спортивній кар’єрі Пінський Геннадій Наумович приймав участь, і тренер національної збірної Радянського Союзу Анатолій Самойлович Блюменталь. І хлопець виріс на зборах, на міжнародних змаганнях, дуже здібним був.
Ну а так в нас багато було вихованців - були чемпіони Європи, світу серед молоді. Були навіть часи, коли вся збірна України складалася з львів’ян. Ну, брали ми там одного киянина, одного харків’янина. А решта – всі наші.Ми виступали на світових змаганнях, на Спартакіадах народів Радянського Союзу – виграли аж 5. А це вам не жарти – там вже вся молодь брала участь, три сотні команд, і ми перемагали. Причому Збірна України на 50 відсотків завжди була львівська. Ну, інколи 70, інколи 80, а інколи 50 на 50, коли гарні набори були в Севастополі, в Харкові, в Києві – то наші ватерпольні українські центри. А так в основному львів’яни – буквально от як після війни як пішло Спартак, Динамо ,так воно і до сих пір.
Марія Дяків ((Для waterpolo.org.ua)
Чи змінилося водне поло за 100 років?
- В наші часи ми вчили грати, думати, робити з хлопців ватерпольних шахістів. Комбінації в нас були, всякі там стінки, заслони. Ми роками тренувались, а зараз то не робиться – правила гри спростили, вмієш швидко плавати і сильно кидати – перемагаєш. Але це можна було б вчити, якби не проблеми, особливо дитячі. Дитячий спорт – то основа, якщо є свої діти, своя школа, з грамотними тренерами - тоді вихід хороший і буде команда майстрів.
Понад 60 років тренерського досвіду – це дуже багато. Тож ви маєте знати, що справді важливо для хорошого тренера? Жорсткість чи, навпаки, дипломатичність?
- Дипломатом я особливим не був, бо у сорті чим більше дипломатії, тим менше результату. Спорт то справа така: ти сильніший і розумніший, то тобі і прапор в руки. В спорті високих досягнень треба бути наглим, впевненим в собі, іноді навіть через себе переступити. Бо інакше - з’їдять. Тренерам в міжнародному спорті дуже тяжко, треба бути дуже розумним, терплячим, грамотним. І звісно ж, без Удачі – нікуди. Буває, що все складається вдало, а буває так, що підготувався ніби класно, вдома все люкс, всіх суперників обіграв – а на змагання приїхав і в першій же грі провал повний. Зібрати потім команду, зробити так, щоб вони виступали як один – а це 15 пацанів – важке завдання.
А кого важче тренувати – дітей чи дорослих?
- Дітей важко тренувати – бо тут все треба починати спочатку, це все одно, що навчити ходити. Починається в нас в основному з 10-11-ти років і до 14-15-ти. Найперше у групах хлопці проходять плавання у двох стилях - брас і кроль. Потім ми починаємо займатися водним поло, м’яч їм даємо і вони так через два-три роки вже стають кваліфікованими молодими спортсменами. Кращі йдуть в училище, а звідти - в «Динамо», або в Інститут фізкультури, бо вони після училища вже мають перший розряд і можуть вступати без екзаменів. І те, що ми робимо зараз, це дуже корисно, бо діти стають здоровішими, та й характер ми виховуємо.
Розкажіть ще і про суддівську кар’єру – адже це дуже відповідальна робота. Чи було таке, що на вас тиснули або обурювались вашим рішенням?
- Було багато разів – така доля арбітра. Одні тебе на руках носять, другі проклинають, від того нікуди не дінешся. Але закон є закон – ти відкриваєш правила і кажеш: «Ось, дивися, чорним по білому написано так, так і так. Я так і поступив - які претензії?» Але починають просити, чому не підсобив, навіть гроші пропонували, і матеріальні блага. Я на це не піддавався, тому один з небагатьох залишився до старості в цьому дивізіоні. Доган не було, тільки відзнаки з подякою за співпрацю. А було і таке, що треба було суддів захищати - пам’ятаю, як представник Київського спорткомітету, Григор’єв Ігор Петрович, суддя всесоюзної категорії, мало не постраждав під час змагань. Гравець після першого тайму вискочив на борт і до нього: «Ах ти, такий сякий!», руками розмахує. А суддя прапорці кинув – і тікати. То я, як колишній боксер, два роки боксом займався, ще мусів рятувати його. Отакий епізод був.
А які перспективи водного поло в Україні?
- Львівська команда («Динамо Львів») зараз Чемпіон України, володар Кубка України. Але всі сильніші хлопці – вони закордоном. Вони приїхали, відіграли і поїхали. То, як кажуть, варяги. Потрібні умови - не може спортсмен на всі змагання їздити за гроші батьків і спонсорів. Це має робити спортивний клуб, або Спорткомітет в Києві. А в нас є традиція, але забезпечення державного нема. От і пацани до мене приходять – здібні, можна з них щось зробити. А важко, замало часу на тренування.
Та головне, щоб війна скінчилася, бо який спорт, коли в країні бойові дії? Буде спокій в державі, буде і благополуччя – тоді і спорт буде. Це найважливіше.