Неймовірно швидко летять роки. Кумири молодості стають поважними панами, але хочеться вірити, що не затираються у пам’яті тих, хто про них пам’ятає. Щось подібне пережив я, коли в 70-х роках попри міліцейські заслони і всілякі «сторожі» пропихався у підтрибунне приміщення, а коли пощастило і до вестибюлю стадіону «Дружба». Все було, як на долоні. В тунелі висіла дошка «Фото-факт», з фотографіями відомих львівських митців об’єктиву Василя Пилип’юка, Анатолія Кузіна, Володимира Дубаса. Було на що подивитись. В додатку, коли перед очами пробігали футболісти. Так близько, що достатньо витягнути руку і ти доторкнувся героя…
Зараз на «Україні» не менш строго, а роздягальні та всі інші кабінети більш просторі. Бракує найменшого: постатей з яких можна виокремити легендарну постать. До того ж, зараз така в клубі «мода», що «зірки» не затримуються в колективі на довше. А на спілкування, навіть журналісту необхідно отримати дозвіл. Не той час і, мабуть, не ті люди, що колись приносили славу не тільки львівському футболу, але й радянському. Нєстети, як кажуть поляки. Але майстерність і голи Володимира Данилюка, з тих часів, досі немов на кінохроніці. Тож, згадаймо легенду львівських «Карпат» і ще раз. Тим більше, що є привід. Нашому Герою виповнилось – 66!
Влодко дитячі роки провів у головному місті, де до війни існувала відома команда УСК «Скала», кольори якої захищали славні сини Стрийщини: Держко, Єлиїв, Котурбач, Снігура, Матульський, Піта, Новак, Заплатинський, Павлічка, Горохов’янка і брати Малецькі. Цих кумирів він на полі, звичайно, що не застав. Бо народився 1947, коли ці футболісти один за одним, а той парами завершували свої виступи.
Здається, що робили це саме для Данилюка, який закохавшись у футбол, більше ні про що інше не думав. Норовистий характер став у нагоді. Особливо, коли у карному майданчику треба було боротися за м’яч з захисниками, які, якщо не влучили в м’яч, то по нозі уже не могли промахнутися.
В 1965 «обтершись» об контури стрийського «Спартака», вихованець тренера Теодозія Сисіна під осінь опинився у головній команді Дрогобиччини - «Нафтовику». Проте уже наступного сезону Данилюк приміряв футболку львівських «Карпат». До речі, у рік англійського чемпіонату світу на стадіоні «Дружба» вперше появились у ролі гравців не менш відомі постаті Ростислав Поточняк, Володимир Булгаков і Роман Покора. Солідна компанія! Тренери Микола Дементьєв, Євген Лемешко і Ернест Юст творили склад нової команди на основі, дійсно молодих та місцевих вихованців.
Про дев’ятнадцятирічного Данилюка заговорили фахівці. Володя за основу провів 10 матчів, але не забив жодного гола. Щоправда, виступаючи за дублерів свої перші три мячі провів. Таким був початок. Рекордним виявився 1968 рік: 36 ігор і 21 гол! Та вершиною ігрової кар’єри став наступний рік. 1969 - «Карпати» з Данилюком у складі здобули Кубок СРСР, а далі у першій лізі чемпіонату СРСР 1971 р. малі золоті медалі, стартували у єврокубку. За нападником львівської команди «прописався» неофіційний титул людина-гол. Виступав і у складі олімпійської збірної СРСР. На полі у Данилюка не було друзів, усю увагу приковував до воріт суперника. Відповідно зростали кількість м’ячів, які перетинали лінію воріт суперників після його потужних і навіть не надто сильних ударів. Головне - влучних! У його грі важко було дошукатися слабких місць. Майже ніколи не розчаровував тренерів і вболівальників. Завжди грав на хорошому рівні та не поступливо. Навіть на тренуваннях. Хто не вірить, прошу розпитати про це у нинішнього директора ЛДЮСШОР-№4 Романа Рифяка.
У правого нападника «Карпат» за тринадцять років виступів за «зелено-білих» набігло кілька сотень матчів і понад сотня голів. І, кожен з них для мене цінний, - згадує Володимир Олександрович, - бо давались важко, але, коли приносили команді успіх, то не відчувалось втоми. Навпаки, переповнювала гордість за себе і за партнерів з команди.
Однак восени 1978 р. Данилюку дали зрозуміти, що це його останній сезон у багатій карпатській кар’єрі. Як згадує пан Данилюк: «Я вже був не той, за яким кричали трибуни… Ноги ніби й бігли, але не було тої швидкості. Захисники-суперники теж долучились до того, що досі кульгаю і все більше відчуваю болі. Проте робота з дітьми приносить мені радість, а я своїм словом і вмінням стараюся виховати з них успішних футболістів. Тож маємо обопільну користь».
Після прощального поєдинку найкращий бомбардир в історії львівських «Карпат» передав свою футболку з дев’ятим номером Степану Юрчишину, який не менш вдало продовжив снайперські вистріли свого попередника.
Згодом нерозбещена на футбольному полі енергія була віддана на лоно тренерського ремесла, яке з властивою собі несамовитістю освоїв Володимир Олександрович. Продовжує готувати для великого футболу молоде покоління, яке мріє підкорити собі бодай одну вершину спортивної слави свого учителя. Вихованці з шаною ставляться до свого Тренера. Бо, вчитель часто стає для них Татом.
Данилюк, справді, старається бути батьком для тих хлопців, які у навчаються у Львівському училищі фізичної культури. Через його золоті руки пройшли сотні молодих юнаків, які зберігають про вчителя найкращі спогади. Немає сенсу перераховувати учнів. Так, не кожен з них великий гравець, але усі вони вдячні Володимиру Олександровичу за його університети.
Життя так влаштоване, що кожне покоління має своїх кумирів і від цього нікуди дітися. На зміну одним героям приходять нові. Проте покоління футболістів, котрі переможною ходою крокують через літа, не так вже й багато залишилось, які з кінця 60-х – початку 70-х років приносили славу місту Лева. Це вони, серед яких на чільному місці Володимир Олександрович Данилюк, на многії літа застовпили за собою звання кумирів. Це були і до глибокої старості залишаться Майстрами шкіряного м’яча. Цього титулу їм ніхто не відніме. Бо, на своє реноме запрацювали багаторічним і відданим трудом. Хоча в клубі свого часу й видавали «золоті картки» у vip-ложі, але для тих славних карпатців не завжди знаходяться місця. Хоча Володимир Данилюк разом із партнерами примножував славу рідної команди і свято беріг клубні традиції, а над трибунами стадіону «Дружба» лунали не тільки «Червона рута» і «Черемшина»…
Тоді футбол дарував усім радість. А слово аншлаг являлося невід’ємним атрибутом футбольного спектаклю. Не то, що зараз.
Коментарі читачів:
Пам’ятаю Вашу гру, пане Володимир! Розкішна, цікава, майстерна, неординарна! Ви грали у щирий футбол - отож щиро Вам і бажаю: хай щастить Вам в житті! Многая літа! Rom (Lwiw)
Вперше чую про цього "одного з найвидомишых на Украйини футболистыв". Мабудь маеться на увази стадион "Украйина", та одын з найвидомишых футболистив цього стадиону? Тоди я повнистю згодэн з такым вызначенням. В будь-якому рази прыеднуюсь до поздоровлэнь. Довги лита Вам - панэ Данылюк! Aenziferum (Kherson)
На той час стадіон називався Дружба:)) А от щодо "найвідомішого на Україні футболіста" - то це факт. Власне НА УКРАЇНІ! А ти в цей час знав найвідоміших футболістів СРСР. Rom (Lwiw) 04.07.07 11:28
Многая літа! Завжди буду пам’ятати його сезон у 1976! brovarsky (New York)
Дорогий Володимире Олександровичу!
Просимо прийняти наші скромні побажання з нагоди Вашого Дня народження і будьте Ви нам здорові.
Нехай все добре пам’ятається, як найдовше. Бо Ви того варті!