Анатолій Назаренко: "Весілля стало на заваді успішній кар'єрі в дніпропетровському "Дніпрі"

14 квітня 07:08
Переглядів: 1561
Назаренко

9 квітня, відсвяткував своє 55-річчя однин з кращих футболістів в історії тернопільського спорту – Анатолій Назаренко. Він у 1983 році в складі дніпропетровського “Дніпра” ставав чемпіоном Радянського Союзу. Про значимість цих нагород говорить той факт, що тодішній чемпіонат Союзу прирівнювався до італійської Серії А чи англійської Прем’єрліги. Сьогодні наша розповідь про Анатолія Назаренка, котрий не тільки радував публіку Дніпропетровщини, а й вніс чималий вклад в історію тернопільської “Ниви”, а нині вірою і правдою служить ФК «Тернопіль» та педагогічному ліцею.

– Хто сприяв вашому становленню як футболіста?

– Як і всі хлопчаки тих років, зранку до вечора ганяв м’яча. Це був дворовий футбол на майданчиках біля ЗОШ №12. До 6 класу перевагу надавав баскетболу, адже бог не обділив зростом. Загалом був спортивним школярем, з однаковим успіхом грав у баскетбол, волейбол та футбол. Однак коли з перших два види спорту секції припинили роботу, тоді основну уваги приділив футболу. Першим серйозним іспитом стали змаганнями на приз клубу “Шкіряний м’яч” між ЖЕКами. Наша “Дружбівська” команда тоді зайняла третє місце, мене запримітив тренер ДЮСШ Володимир Філіп і запросив до себе в школу. А до цього я вже тренувався у Валерія Татаринова на центральному стадіоні в дитячій школі “Авангарда”. Пригадую, тоді в команді були відомі нині люди – Володимир Мариновський, Олександр Кривий...

– Як молодий футболіст навчався у школі?

– Посередньо – на четвірки, але були як трійки, так і п’ятірки. Не любив фізики, хімії та математики, натомість подобалась історія.

– В позаурочний час доводилося брати участь у дворових бійках?
–  Бійки на той час були розповсюджені. У гідропарку “стінка на стінку” йшли учні 9 та 16 школи, 12 та 16, 6 школа билася із Загребеллям тощо. На щастя, особисто я в бійках участі не брав.

– Яким чином на Вас вийшли львів’яни?

– Навчаючись у дев’ятому класі, поїхав з командою на зональний турнір – кубок “Юності”, що проходив у Долині. Там мене помітили тренери львівського спортінтернату, які. між іншим, перемогли тоді, і запросили до себе. Це була велика честь, оскільки в Україні таких спортивних закладів було обмаль – Харків, Запоріжжя, Луганськ, Київ і Львів. Мешкали в кімнатах на чотири чоловіки, до обіду вчилися, а після – відвідували тренувальні заняття.

– Як потрапили до зіркового “Дніпра”?

– Отримавши середню освіту в Львові, вступив до Тернопільського педінституту. На другому курсі почав грати на першість області за хоростківську “Зорю”. В Хоросткові я грав три роки. З командою вийшов на всеукраїнську арену (1980 рік – другі в зональному турнірі чемпіонату КФК). А вже наступного року святкували перемогу в зоні та вийшли до фінальної пульки, яка відбулася в Харкові (5 місце). Там були селекціонери з павлоградського “Колоса”. До того ж роком раніше вже перейшли з “Ниви” (Підгайці) до “Колоса” Леонід Іщук, Ігор Яворський, Віталій Ніколенко. Саме вони і дали відповідні рекомендації. У червні 1983 року “Колос” грав з херсонським “Кристалом”. Саме на цій грі були тренери “Дніпра” –Володимир Ємець і Геннадій Жиздик. Перший тайм відіграв на звичному місці опорного півзахисника, але після перерви мене чомусь поставили на позицію ліберо. Я одразу зрозумів, що щось тут не те. Так і сталося. Через день прийшов чоловік і сказав, щоб я пакував валізи і їхав до Дніпропетровська. Не мав великого бажання туди переїздити, але тоді ніхто нічиєї думки не питав. Загалом того року команда стала чемпіоном, а я за неї зіграв п’ять матчів.

– Чому так мало відіграли поєдинків?

– Почав стабільно грати на позиції лівого захисника. Однак проблеми з тренером не дозволили мені добрати необхідну кількість поєдинків для того, щоб отримати золоті чемпіонські медалі. Ще граючи у Павлограді, зимою заніс заяву в загс. Один раз вже змінював дату весілля, а тому більше цього робити не хотів. Тоді Ємець мені сказав: “У нас посеред сезону весіль не справляють. Перенеси на кінець чемпіонату”. Я його не послухав, і на моїй ігровій кар’єрі в основі “Дніпра” поставили хрест. Хоча ще був при команді три роки, став чемпіоном СРРС серед дублерів. Навіть був серед запасних у єврокубковому матчі проти французького “Бордо”, однак на поле так і не пощастило вийти. А між тим, якби “Дніпро” тоді не поступилося по пенальті французам, мав нагоду зіграти у півфіналі проти туринського “Ювентуса”, позаяк один із захисників дніпрян мав перебір карток.   

– Винагороду за чемпіонство команда отримала немаленьку.

– Після “золотого” сезону кожен гравець, у тому числі і я, отримав по кольоровому телевізору “Фотон” (у той час їх практично ще не мав ніхто), футболістам, що зіграли більше половини матчів за сезон, подарували новенькі “ГАЗ-24”, а я отримав “ВАЗ-2106”.

– Де футболісти знайомляться з дівчатами?

– Всі футболісти в Павлограді мешкали в готелі в центрі міста. Місцеві дівчата ходили попід вікнами, адже футболісти в ті часи вважалися завидними женихами. З майбутньою дружиною Людмилою познайомився через дружину одного з футболістів. Люда була її подругою, прийшла до них у гості, згодом усією компанією пішли в кафе на шампанське. Так зав’язалися стосунки, які закінчилися весілля. А в 1985 році народилася донька Ліда.

– Матеріальну скруту футболісти “Дніпра” відчували?

– Тоді “Дніпром” опікувався військовий завод “Південмаш”, і проблем з фінансуванням у команди не було. Спершу мешкав на заміській базі, потім мені надали службову квартиру, в якій раніше жив Валерій Лобановський. Згодом керівництво команди переоформило дану двокімнатну квартиру на мене. Помешкання було практично на березі Дніпра, там і проводили більшість вільного часу.

– Транзитом через Павлоград Ви повернулися до Тернополя.

– У 80-і роки існувала Дніпропетровська футбольна коаліція (Дніпропетровськ, Павлоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Кривий Ріг). При ній жоден гравець без дозволу тренерів з “Дніпра” не міг перейти в іншу команду. Я ще півтора сезону після “Дніпра” пограв у Павлограді, а вже на початку 1987 року (коаліція на чолі з Ємцем і Жиздиком розпалася) повернувся додому. У Павлограді перспектив у мене не було, із західноукраїнської колонії лише я залишився, а коли прийшов новий тренер, то почав привозити футболістів з Дніпропетровська.

– Зміна команди серйозно відбилася на Вашій сім’ї?

– Я запропонував Люді поїхати до Тернополя, на що вона відповіла: “На твою бандеровщіну нє поєду”. Потім був ще один конфлікт, після якого ми розлучилися. Все, що заробив за ті роки, включаючи і квартиру, залишив дружині та доньці. Вже у Тернополі, десь за два роки, під час гостин в іншого гравця “Ниви” Леоніда Галюти познайомився з теперішньою дружиною Оленою, з якою в 1989 році в ресторані “Тернопіль” справили скромне весілля. 

– Рік вашого дебюту в “Ниві” припав на найуспішніший сезон в історії команди.

– Команда зібралася дуже сильна, адже її формували гравці з колишніх “Ниви” (Підгайці)  та “Зорі” (Хоростків), які за кілька років пройшли хорошу школу у провідних українських командах. Для мене сезон-87 був також найвдалішим у спортивній кар’єрі. Став другим бомбардиром команди після Ігоря Яворського, провів чимало достойних матчів. А вболівальники нас на руках носили, за два сезони вдома не програли жодного матчу.

– Футбольна кар’єра не минула без травм?

– Під час домашнього матчу з полтавською “Ворсклою” (1989 р.) зламався. Сталося ось що: “Нива” атакує, я з м’ячем завдаю удару лівою ногою, права підкошується, і відчуваю, як щось в коліні хруснуло. Треба було зробити паузу, але тодішній тренер Павленко сказав, щоб на тренуванні “мотав” круги. Це до добра не довело, ще й нині відчуваю біль у коліні. 1990 року пограв „на область” за Заліщики, наступного року знову повернувся в “Ниву”. Пройшов два збори в Сочі, Ялті та в Мукачевому, під час контрольної гри з дрогобицькою “Галичиною” коліно дало знову про себе знати, і я вибув з обойми команди на три місяці. Ще трохи пограв (навіть їздив у гарячі точки Вірменії), але це вже був не той футбол.

– Пригадайте найкращий гол, проведений за “Ниву”.

– Найціннішим голом у кар’єрі вважаю той, що провів у ворота Рината Дасаєва під час кубкового матчу з московським “Спартаком”. Дмитро Гордей з центру поля віддав на край Петрові Прядуну, той обіграв Олександра Бубнова і вискочив один на один та проштовхнув м’яч в напрямку воріт. Я набіг і добив м’яча (Прядун завжди згадував цей гол і говорив, що я його в нього відібрав). А найкрасивішими вважаю голи, проведені у Павлограді та Ужгороді (1987 рік). Обидва були забиті ударом у “дев’ятку”, але перший – на точність, а другий – силовий постріл з-за меж карного майданчика.

– Не жалкуєте, що більшість тренерської кар’єри працювали з молодими футболістами, а не стали тренером команди вищої чи першої ліг?

– Навіщо жалкувати? Тренери «великих» команд можуть в один момент втратити роботу, я ж уже тринадцятий рік працюю в педагогічному ліцеї, маю стабільну роботу. Паралельно допомагаю своєму другові Василю Петровичу Івегешу у ФК «Тернопіль». Був у мене досвід тренерської роботи у професійних командах, в яких з приходом нового президента змінювалися тренери, коли їм платили сирами, сервізами тощо...

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Скільки заробляли футболісти?

– На той час для футболістів були затверджені певні стандарти. Так, у гравців другої ліги ставка на місяць становила 160 крб. плюс преміальні 40 крб., у першої – 180 (60), вищої – 220 крб. (80). Попри те, керівництво команд знаходило шляхи для додаткового заохочення футболістів. Коли був гравцем основного складу, мав 1500-2000 грн.  

– Доводилося чути, що директор Хоростківського спритзаводу, нині покійний Антон Періг, дуже любив футбол.

– Він жив командою та її гравцями, відповідно фінансово ніхто обділеним не був. А одного разу привіз до мене додому стільки спирту, що не знаходилося посуду, тому довелося його виливати у ванну.

– На футболі нажили великих статків?

– Мешкаю у квартирі дружини, їжджу на старенькому автівці. Нічого особливого не маю, те, що більшість середньостатистичних тернополян.

– Чи маєте хобі?

– Дуже подобається риболовля. Маю швагра з величезним рибацьким стажем. Він мені на кожен день народження дарую вудочку. Маю їх штук шість чи сім. Яку спіймав найбільшу рибину? Це був двокілограмовий короп.

– Чим харчуються футболісти?

– Дуже люблю смажену картоплю. Особисто можу приготувати будь-яку страву, починаючи від першої (борщ, суп) і закінчуючи другою...

 

БІОГРАФІЯ

Народився  Анатолій Петрович Назаренко 9 квітня 1959 року в Тернополі. У 6 класі почав займатися футболом. Після здобуття неповної середньої освіти в ЗОШ №12 та №16 поїхав удосконалювати футбольну майстерність до Львівського спортінтернату.

Виступав за команди: “Зоря” (Хоростків) – 1978-81 рр., “Колос” (Павлоград) – 1982-83, 1985-86 рр., “Дніпро” (Дніпропетровськ) – 1983-85 рр., “Нива” (Тернопіль) – 1987-89, 1991 рр., “Дністер” (Заліщики) – 1990, 1993-95 рр., “Прешов” (Чехословаччина) – 1992-93 рр., “Надія” (Нагірянка) 1994-95 рр., “Кристал” (Чортків) – 1996-98 рр.

Тренерська кар’єра: “Дністер” (Заліщики) –1993-95 рр., “Надія” (Нагірянка) 1994-95 рр., “Кристал” (Чортків) – 1996-98 рр., “Прометей” (Борщів) – 1998-2000 рр., “Педліцей” (Тернопіль) – 2001-07 рр., “Нива” (Тернопіль) – 2003-04 рр., ФК «Тернопіль» – 2007-14 рр.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити