Сьогодні, 17 серпня, минає 47 років з дня історичної перемоги львівської команди «Карпати» у кубку СРСР. Згадаймо цю щасливу мить адже її уже не повторити…
СКА (Ростов-на-Дону) – «Карпати» (Львів) 1:2 (1:0)
17 серпня. Фінальний матч за Кубок СРСР. Москва. «Лужники». Центральний стадіон ім. В.І.Леніна. Глядачів – 62.000. Температура +25°С. Арбітри: Карло Круашвілі (Тбілісі), Еуґен Хярмс (Таллінн), Тофік Бахрамов (Баку).
СКА (червоно-біла-червона форма): Кудасов, Сєростанов, Антоневич (к), Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко 74), Попов, Єськов (Романов 63), Проскурін, Зінченко, Васєнін.
Головний тренер – Геннадій Матвєєв.
«Карпати» (біла форма): Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков, Данилюк, Габовда, Кульчицький (к), Лихачов.
Запасні: Лупол, Бондаренко, Покора, Шидловський, Грещак.
Головний тренер – Ернест Юст.
Голи: Зінченко 20 – Лихачов 62, Булгаков 66.
У Львові – туристичний бум! Охочих потрапити в Лужники більше, ніж достатньо. Вболівальники – робітники заводів «Електрон», «Кінескоп», «Автонавантажувач», «ЛАЗ», «Прогрес», «Сільмаш», швейної фірми «Промінь» та інших підприємств масово рушили до Москви. При вулиці Лєрмонтова 16 працювало туристичне бюро (зараз там ресторан «Домашній Галушко» і фірма Радлер»). Сприяла поїздці й міська влада Львова, яка замовила спеціальний поїзд маршрутом «Львів-Москва» аби доставити львів’ян до столиці Країни Рад, щоб усі бажаючі могли потрапити в Лужники на найбільший стадіон країни. А вчитель Самбірської СШ Микола Терлецький всівшись на свого мотоцикла відправився на великий кубковий фінал. Вперше на центральну спортивну споруду Радянського Союзу вийшли футболісти, які представляли головне галицьке місто – Лева.
Напередодні фіналу карпатці на базі в Брюховичах привітали з днем народження Лихачова, якому виповнилось – 23. Юст побажав винуватцю торжества відзначитися голом у Москві.
Обидві команди поселились в готелі «Росія» по сусідству з Красною площею. Футболісти команд-суперниць зустрічались і спілкувались в коридорах і на дворі, де можна було викурити …сигарету. Армійці вважали себе професорами і зверхньо ставились до карпатівців. Звичайно, у таких моментах не обійтись без хвилювань, хоча львів’яни і засвоїли кубковий предмет дуже добре. Тим не менше у когось із львів’ян перед вирішальною грою пропав …сон. Хлопці чудово розуміли, що у їхньому житті таких матчів може вже більше не бути. Їм хотілося особистого свята, такого, щоб можна було ним гордитися решту свого життя…
Москвичі вчетверте не побачили столичної команди у фіналі. Юст бідкався, що на гру поїдуть не своїм автобусом і без музики. Адже у карпатському автобусі є музика, з якою команда завжди їздить на матчі. А тут чужий автобус, де і музика чужа.
З карпатців ніхто окрім Сирова не був обізнаний з трав’яним газоном Лужніков. Тож знайомство заповідалось цікавим.
Протокол 28–го фінального матчу за Кубок СРСР заповнювали колишні футболісти львівської команди ОБО. З боку львівської команди - тренер Юрій Сусла, від ростовчан Олег Копаєв. Люди, які своєю майстерністю увійшли до аналогів галицького футболу. Перед початком гри капітани команд за традицією, обмінялися вітаннями і розпочався матч, який проходив у святковій атмосфері. До речі, він співпав із урочистою церемонією закриття ІХ Спартакіади профспілок.
Вболівальники з Ростова вивісили яскравий лозунг: «Зачерпнем хрустальным Кубком воды из Дона», на що львівські симпатики відповіли не менш знаковим – «Кубок – Львову!» На ньому – традиційний львівський лев тримав високу нагороду радянського футболу. Згодом наші на трибунах заспівали свою улюблену «Черемшину», після чого карпатці, які потрапили під прискіпливі погляди глядачів, відчули приплив патріотизму і про хвилювання забули. Розпочався поєдинок.
На тренерській лаві львівської команди не знайшлося місця для Мікльоша і Сусли. За подіями фінального матчу вони стежили з трибун стадіону. Щоправда Мікльош по завершенні гри прорвався через міліцейські кордони і приєднався до команди, яка святкувала тріумф.
Команди відрядили в оборону рівну кількість гравців, по чотири захисники, тримаючи у центрі і в атаці по три футболісти. Визначились протиборчі пари: Єськов-Броварський, Трембач-Кульчицький, Васєнін-Булгаков, Сінау-Данилюк, Антонович-Габовда. Середня ланка «Карпат» вважалась вищою за класом. Вона була більш рухливою і працьовитішою. І, як писав на сторінках «Советского спорта» заслужений майстер спорту Андрій Старостін: «Гра розпочалась у спринтерському темпі». На кожному клаптику поля вирували емоції, була боротьба за м’яч, яка часто завершувалася ударами по воротах. Дрібні помилки фіналістів через «неслухняність» м’яча губилися у швидкому темпі гри. Найбільш використовувані командами тактичні ходи: зміна місць крайніми нападниками, підключення в атаку флангами крайніх захисників та активні вторгнення в оборонні редути суперників гравців другої лінії.
На 12–й хв. Кульчицький, після чудового пасу справа, «заплутався» у власних ногах у безпосередній близькості до воріт. Габовда пробив по воротах, але влучив у захисника. Все це – нерви.
Львів’яни першими «заробили» штрафний у бік воріт Турпака, а через 20–ть хв. …пропустили гол. Сталася ця неприємна подія, коли м’яч несподівано пролетів під ногою Сирова і двадцятирічний Зінченко вдало скористався помилкою досвідченого захисника, відправив м’яча по косій траєкторії у дальній кут. Віктор не виручив – 0:1.
«Карпати» потрапили у непросту ситуацію, але в цьому розіграші вони уже двічі відігравались і перемагали. Тож іскорка надії жевріла у серцях прихильників «зелено-білої» команди.
На щастя, пропущений гол не охолодив карпатського завзяття. Бо сила «Карпат» у традиційній націленості на ворота набирала властивих обертів. Невтомний Кульчицький продовжував так же настирливо вриватися в оборонні рубежі суперника (ймовірно, карпатівці завчасно заготовили такий тактичний варіант – прориви лівим флангом цього енергійного півзахисника доставляли армійцям багато клопотів). Продовжували мінятися місцями і шукати можливості прорватися краями поля прудконогі Лихачов і Данилюк. Активно діяв Габовда. Сміливіше заграв центральний захисник Поточняк, який раніше за інших оговтався від нервозності. Один із його рейдів центром поля завершився чудовим ударом по воротах, щоправда цілі не досягнув. Але партнерам додав віри і сили.
Армійці теж намагалися розвинути успіх. Небезпечно пробив по воротах Попов – м’яч пролетів над поперечиною. Згодом Зінченко із вигідної ситуації змусив Турпака до роботи, на щастя, Віктор у відчайдушному кидку парирував м’яча. Після чого зробив зауваження своїм захисникам: не дозволяйте суперникам на такі моменти і будьте уважнішими.
На 35-й хв. Данилюк з центра поля рвонув лівим флангом на північні ворота Кудасова. Сінау далеко за спиною карпатця. Сильний удар з близької відстані, але м’яч поцілив у стійку воріт і відбився тисячоголосим львівським «Йой!» Це був справжній рейд фарварда-голеадора. А Габовда, що набігав, до м’яча не дотягнувся. Цього разу щастя посміхнулося Леву №2 (перший номер навічно закріпився за Яшиним). Карпатці ще виконали три кутові та організували кілька атак на ворота СКА. Однак головні події «перенесли» на другий тайм.
У перерві Юст дав зрозуміти своїм підопічним, що тут у Лужниках, можна впіймати свою заповітну «золоту рибку», котра ловиться раз у житті, і такий шанс може більше не повторитися. І спокійним голосом підбадьорив: «Ну що, пішли вперед, друзі»!
Футболісти, повіривши у слова тренера, почали тиснути на ворота ростовчан. Але це не був тупий чи примітивний навал. Гравці все частіше створювали небезпечні моменти. Атакували широко по всьому полі. Їхні красиві комбінації супроводжувались руко плесканням вболівальників. У межах карного майданчик серед армійців появилось все більше паніки.
В одному з чергових єдиноборств Габовда, який завжди був заряджений на удар скерував м’яча у ворота, але Кудасов, лежачи на землі, встиг ногами зреагувати на снаряд, який летів у ворота. До речі, кіпер СКА стояв у брамі з переломом пальця на нозі, але на біль не скаржився. (Кудасов 1 грудня 1973 р. написав заяву на прийняття його до штату «Карпат» зі ставкою у 130 крб., але уже 31 січня наступного року написав другу – на звільнення). Данилюк видав ідеальний пас на відкритого Габовду. Однак, у Яноша, як кажуть футболісти, удар не вдався.
Розв’язка матчу настала на 62-й хвилині. Володимир Данилюк, увесь час намагався отримати м’яча на передній лінії та знайти активну позицію для удару, промчав краєм поля, зробив прицільну передачу вздовж воріт на Габовду. Янош успішно вступив у боротьбу, і ледь зачепивши смугастого головою, переправив його на Лихачова. І Геннадій ще раз довів свій бомбардирський хист. Вмить оцінив що до чого і спокійно скерував шкіряний снаряд у дальній кут воріт старшого колеги по саратовському «Соколу» Кудасова.
На московських трибунах знову чути славнозвісну «Черемшину». «Карпати» гостро і потужно атакують, але грають коректно і красиво…
Після заміни Єськова на Романова атакуючий механізм армійської команди розладився і хлопці Юста, окрилені успіхом, побігли на ворота СКА у пошуках наступних голів. Атаки армійців не в’язалися. Попов раз-по-раз програв дуелі Данильчуку.
Минуло ще чотири хвилини гри і «львівські» Лужники, (на той час увесь стадіон уже співав невмирущу пісню Миколи Юрійчука) від радості падають в обійми. Бо мить перед цим Броварський відпасував м’яча на Габовду. І дев’ятий номер «Карпат» став переможцем чергової битви за верховий м’яч (як багато коштує це мистецтво!), скерував смугастого на місце, куди стрімко і одночасно вривалися Булгаков і Данилюк. Два Володимири були на м’ячі, але перший на частку секунди випередив колегу і забив гол, який став вирішальним у цій захоплюючій грі. Булгаков мав своєрідну чуйку на такі голи. 2:1 – на користь «Карпат», а ці чотири хвилини стали епохальними в історії клубу.
Армійці ще надіялися змінити ситуацію на краще – часу досить. Відрядивши в атаку чотирьох номінальних нападників, намагалися штурмувати ворота Турпака, але Віктор на те й носив таке ім’я, аби з подібних ситуацій виходити переможцем. Турпак «знімав» м’ячі з голови Проскуріна. А Поточняк, Сиров, Герег і Данильчук чітко діяли у захисті. Кульчицький «ножицями» переправив смугастого зі свого карного майданчика аж за центр поля (до речі, Ігор Євстахович досі дивується, як це йому вдалося дістати ногою у повітрі той м’яч), але технічно виконав прийом і допоміг партнерам ліквідувати небезпеку. Мабуть, за цей футбольний трюк, виконаний по-бразиськи шедеврально Ігоря Кульчицького назвали кращим футболістом матчу.
Молода команда грала немов за нотами. Найстаршому футболістові Петру Данильчуку йшов лише 29-й рік. На рік молодшими були Ігор Кульчицький та Янош Габовда.
Та найцікавіше у цьому драматичному поєдинку трапилось наприкінці гри. Ростовці …зрівняли рахунок і побігли обійматися. Зрозуміло, у стані ейфорії вони не могли зауважити Хярмса із піднятим прапорцем. Суддя на лінії зафіксував положення поза грою. Тож гол не зараховано, і львів’яни щасливо довели матч до перемоги, за яку отримали грошову премію – по 300 карбованців, спортивні костюми та радіоприймачі.
Голова Федерації футболу Валентин Ґранаткін вручив переможцям дорогу кришталеву здобич з фігуркою гравця на срібній накривці. А ростовський обком ВЛКСМ нагородив тренера-переможця фіналу транзистором «Spidola», аби Юст з командою в автобусі не нудьгували, а вічна «Черемшина» супроводжувала їх у путі.
На мою думку, сказати, що «Карпати» увійшли до спільноти футбольних тріумфаторів кубка СРСР і зробили це через парадний вхід, - явно означає скромно. Тому, що футболісти з тренерським штабом зуміли зробити щось більше – піднялись на п’єдестал по червоній килимковій доріжці, приймаючи вітання, які відчутно переходили в бурхливі овації.
Мало хто сумнівався у перемозі СКА, команди із солідним футбольним авторитетом. Не сумнівався у цьому і Іван Морґунов - колишній футбольний арбітр і гравер, який кожного року наносив на кубок назву переможця. «Я, чесно кажучи, уже прикинув, як розташувати на кубку слова – СКА (Ростов-на-Дону»… Але московському майстрові довелося робити напис для української команди.
Перемога «Карпат» вмить набрала й політичного відтінку: 30–річчя приєднання Західної України до Радянської співпало із здобуттям Кубка СРСР. Це – найвища вершина у біографії «Карпат»! Львівські футболісти втомлені, але Кубок зробив їх такими, якими ми звикли їх бачити – усміхненими і дужими хлопцями.
Львів зустрів команду квітами і бурхливими оваціями. Вболівальники несли гравців на руках до автобуса, який згодом …заштовхали аж у центр міста. Неймовірно, але правда.
Після кубкового тріумфу «Карпат» «союзні футбольні емісари» закидали запрошеннями Володимира Данилюка, Лева Броварського, Геннадія Лихачова, Петра Данильчука, Ростислава Поточняка. Але все даремно. Багато років після цього Валерій Лобановський з гіркотою визнав, що багато хто з цього складу так і не доїхав до Києва. Бо тодішнє покоління «Карпат» більше керувалося патріотичними почуттями. Саме вони й стали носіями славнозвісного карпатського духу, естафетну паличку якого не вдається підхопити наступним поколінням, аби його гордо пронести.
Футболісти львівських «Карпат», проявивши стійкість волі і дійсно бійцівський характер, здобули вольову перемогу. Команда в Москві показала атакуючий футбол. І кришталевий кубок заслужили своєю грою, волею до перемоги, єдністю і цілковитою самовіддачею на футбольному газоні. В ході фінального поєдинку карпатці кілька разів опинялись у непростих, а навіть складних ситуаціях, але кожного разу вміли виходити з них. Так один гол пропустили, але забили – два.
Похвали заслужили воротар В.Турпак, захисник Р.Поточняк, півзахисник І.Кульчицький і нападники Я.Габовда та Лихачов.
В літопис радянського футболу вписано нову сторінку, названо ім’я нового володаря кубка СРСР 1069 року. Тож все закономірно.
Команду у львівському аеропорту вітали 1-й секретар Львівського обкому КП УРСР В.С.Куцевол, голова виконкому облради депутатів трудящих Т.Д.Телішевський та тисячі вболівальників футболу. «ЛАЗ», у якому зручно вмостилась команда повільно рухалась львівськими вулицями Львова, який за свої роки існування досі такої урочистості не пережив. Попереду автобуса «повзла» вантажівка засипана квітами, на яких красувалась найцінніша в Радянському Союзі кришталева ваза. Представники місцевої влади нагородили карпатців Грамотою обкому партії та облвиконкому і облпрофради. Були грошові винагороди і дрібні подарунки для кожного футболіста, які вмить стали відомими на весь СРСР.
Післямова
Віктор Турпак, гравець «Карпат»: «Напередодні фіналу казали: Ростов – сильніший. А хто знав про «Карпати»? – Тільки наші вболівальники, які готові були носити нас на руках. До речі, ставлення до нашої команди було дещо зверхнім і навіть зухвалим. Однак нас це ще більше мобілізувало. Ми були сильні духом і мали більшу волю до перемоги. У цьому переконалися всі під час гри. На стадіоні гучно звучала «Всюди буйно квітне черемшина», яка нас окрилювала і додавала нам сил. Про що я думав після матчу? Радів, як і вся наша команда!»
Володимир Данилюк, гравець «Карпат»: «Нас «завели» самі ростовці. Під час виходу на другий тайм Лев Кудасов зачепив за живе: «…ну что, деревня, пошли!» За таке ми готові були їх «роздерти». І як результат – у воротах «оратора» побувало два м’ячі. Поза тим додам, що у кожному матчі ми демонстрували гру найвищої проби».
Валерій Сиров: «У фіналі положення «поза грою» справді було. Інша річ, що естонець його міг не зафіксувати».